П’єр Паоло Пазоліні був кінематографістом, письменником і футболістом — три професії, які, за його словами, може опанувати кожен, варто лише вийти на вулицю. Його філософія життя була сформульована у фразі, сказаній Оріані Фаллачі у 1966 році: «Я люблю життя люто, відчайдушно. І я люблю бідних і живих людей».

«Я люблю життя люто, відчайдушно. І я люблю бідних і живих людей».

П’єр Паоло Пазоліні загинув на світанку 2 листопада 1975 року. Його тіло знайшли на пляжі в Остії: понівечене, вкрите багном, зі слідами його ж автомобіля на грудях та спотвореним обличчям. Поліція заарештувала 17-річного Джузеппе «Піно» Пелозі, який заявив, що вбив режисера «в порядку самозахисту» після суперечки на ґрунті сексу. Проте ця версія викликала сумніви, оскільки свідки бачили, як після ймовірного вбивства автомобілем Пазоліні керували інші люди.

Смерть настала невдовзі після прем’єри його скандального фільму «Сало, або 120 днів Содома» та оголошення про те, що він пише книгу про владу та корупцію. Хоча Пелозі був засуджений, у 2005 році, через тридцять років, він відмовився від своїх свідчень, заявивши, що в побитті брали участь троє «добре одягнених» чоловіків, які змусили його взяти провину на себе. З того часу злочин залишається загадкою. Пазоліні помер так само, як і жив: на межі між ясністю думки та небезпекою. Багно Остії стало його останньою метафорою: це було багно тіла, політики та тієї Італії, яку він намагався оголити. Можливо, його вбили за те, що він наважився дивитися туди, куди ніхто не хотів.

У своєму романі «Жорстоке життя» Пазоліні досліджував не лише брутальність римських околиць, а й приховану за нею ніжність. Він показав, що гідність залежить не від успіху чи чистоти, а від мінімального жесту співчуття, на який здатна людина, що не має нічого, але все ще здатна на доброту.

Пазоліні розглядав футбол як мову, інструмент спілкування, в якому він розрізняв:

• Поетів: геніальних, непередбачуваних гравців.
• Прозаїків: конструкторів, озброєних логікою гри.

Він бачив у футболі секретну мову та єдину літургію, яка ще об’єднувала італійців на запорошених пустирях і на стадіонах, повних робітників. Він говорив, що кожен гол — це поема, сплеск народної краси посеред сучасної нудьги. Футбол для нього був не втечею від реальності, а актом колективного інтелекту: хореографією, в якій народ, сам того не знаючи, писав свою власну епопею. У цій грі Пазоліні знайшов останню невинну форму спільноти, «поезію тіла до епохи телебачення».