Декількома словами
Сенатор Корі Букер виголосив рекордну 25-годинну промову в Сенаті США, що нагадує знаменитий філібастер персонажа Джиммі Стюарта у класичному фільмі 1939 року «Містер Сміт їде до Вашингтона». Обидва виступи, реальний та кінематографічний, стали символами боротьби проти системи та корупції, демонструючи силу індивідуального протесту.
Коли сенатор від Нью-Джерсі Корі Букер нарешті завершив свою промову, він виступав трохи більше 25 годин, встановивши новий рекорд тривалості виступу в Сенаті США.
Цей час майже ідеально збігається з тривалістю виступу персонажа Джиммі Стюарта у класичному фільмі Френка Капри 1939 року «Містер Сміт їде до Вашингтона». Промова Букера завершилася цитуванням його колишнього наставника, покійного конгресмена Джона Льюїса, про «хороші проблеми» (good trouble), під оплески в залі Сенату.
У фільмі ж виступ Джефферсона Сміта, якого грає Стюарт, закінчується менш радісно — виснажений, із розпатланим волоссям та запаленими очима, він непритомніє і падає на підлогу. Персонаж Стюарта, новоспечений сенатор Джефферсон Сміт, виступає за порядність та американські цінності, проти «людини, яка контролює політичну машину і все інше, що варто контролювати в моєму штаті. Людини, достатньо могутньої, щоб контролювати навіть конгресменів».
Коли один із цих конгресменів просить його поступитися трибуною, Сміт кричить: «Я не поступлюся!». І він не поступається. Він продовжує говорити, доки ледве може озвучити настрої, які були шановані тоді й залишаються такими сьогодні.
«Тут немає місця для хабарництва, жадібності, брехні чи компромісу з людськими свободами», — хрипить він. «Великі принципи не губляться, коли виходять на світло. Вони тут. Треба просто знову їх побачити».
У фільмі Сенат їх не бачив. Насправді, не слухав. А громадськість навіть не мала змоги почути, бо корумповані політики контролювали пресу, тож газети не повідомляли про містера Сміта, або ж спотворювали його слова.
І все ж він продовжував.
«Гадаю, це просто ще одна програна справа», — каже він своєму колишньому наставнику, сенатору Пейну. Потім звертається до інших сенаторів.
«Ви всі не знаєте про програні справи», — бідкається він. «Містер Пейн знає. Колись він казав, що це єдині справи, за які варто боротися. І він боровся за них колись, з єдиної причини, з якої будь-хто бореться за них. Через одне просте правило: Люби ближнього свого».
Багато хто дізнався про концепцію філібастера — тактики затягування розгляду законопроєкту шляхом тривалих промов — саме завдяки фільму «Містер Сміт їде до Вашингтона».
Режисер Капра зробив свого головного героя принциповим, але й наївним. Містер Сміт у фільмі має рацію щодо корупції, але до моменту зізнання лиходія, Сміт вже непритомний на підлозі Сенату. Фільм закінчується не тріумфом ідеаліста, а хаосом і самовдоволеною посмішкою голови Сенату.
Капра не був дурнем. Він знав, що одна людина, яка виступає проти системи, — це лише одна людина. Система виживе.
Але сам акт протистояння — ось що запало в душу глядачам.
