Декількома словами
Ця історія про роз'єднані українські родини на Запоріжжі є свідченням трагедії війни та незламної надії на возз'єднання та мирне майбутнє.
У Запоріжжі, місті, значна частина якого контролюється російськими військами, десятки волонтерів плетуть маскувальні сітки для української армії. Серед них багато тих, хто покинув свої домівки на окупованих територіях. Катерина Кишкан, 36-річна фітнес-тренерка, провела півтора року в окупації. Вона розповідає про жахливі часи під постійними обстрілами та про те, як їй довелося тікати з донькою, ховаючи патріотичне татуювання вишиванки на руці. Щоб виїхати з окупації, потрібно було пройти через російські блокпости, де проводили так звану «фільтрацію».
Росія вимагає визнання чотирьох українських областей, включно із Запорізькою, частиною своєї території. Проведені там псевдореферендуми були засуджені міжнародною спільнотою. Катерина згадує, як російські солдати приходили до її будинку з бюлетенями, але вона зачинила двері та сховалася нагорі.
Запоріжжя сьогодні – майже порожнє місто. Російських солдатів у місті немає, але існує постійна загроза обстрілів. 23-річна Альона Сердюк та її наречений Сергій Василько чекають нас на парковці біля багатоповерхівки, де вони живуть з батьками Альони. Родина виїхала з Комиш-Зорі після початку війни. Вони мали власний бізнес – пекарню, але через беззаконня та страх довелося покинути все. Альона розповідає про випадки насильства та вбивств з боку російських солдатів. У їхній будинок заселилася інша родина з Криму.
Родина Сердюків була шокована заявами спеціального посланника Трампа Стіва Віткоффа про те, що східні регіони України є російськомовними і хочуть бути під владою Росії. До війни всі говорили російською та українською мовами, але зараз, за словами Віти Сердюк, російська мова викликає огиду. Родина перейшла на українську.
Адміністрація Трампа натякає на можливість визнання російської анексії Криму та інших окупованих територій. Губернатор Запорізької області Іван Федоров заявив, що Україна ніколи не погодиться на втрату своїх земель.
Сергій Василько щодня телефонує своїм 69-річним дідусю та бабусі, які залишилися в окупації. Вони обговорюють нейтральні теми, щоб не наражати їх на небезпеку. Родина сподівається на возз'єднання, але це стає все менш імовірним. Альона та Сергій сподівалися, що дідусь з бабусею будуть на їхньому весіллі, але, швидше за все, їм доведеться святкувати без них.
