Новий альбом Бейонсе «Cowboy Carter» і фільм Раяна Куглера «Sinners» досліджують складні взаємини між афроамериканським мистецтвом, його історією та постійними спробами культурної апропріації. Обидва твори, кожен по-своєму, піднімають гострі питання про свободу самовираження та збереження унікальної культурної спадщини.

У «Cowboy Carter» Бейонсе безстрашно заходить у жанр кантрі-музики, який традиційно асоціюється з білою американською культурою, заявляючи своє право на дослідження будь-яких музичних напрямків. Вона представляє утопічне бачення, де темношкіра артистка може створювати музику без обмежень.

Тим часом, фільм Куглера «Sinners» (Грішники) малює жахливий сценарій. Дія відбувається у 1932 році в джук-джойнті – закладі, де грають глибокий блюз. Музика тут настільки сильна, що приваблює… вампірів. Ці вампіри, представлені як тріо білих менестрелів, бажають випити «кров» цієї музики. Фільм буквально втілює метафору «вампірів», яку роками використовували для опису білих виконавців, що «висмоктують» ідеї та стиль із чорної музики.

Якщо Бейонсе кидає виклик «хранителям воріт», то Куглер, здається, натякає, що деякі «ворота» варто було б захищати. У фільмі вампірам потрібне словесне запрошення, щоб увійти до клубу, що призводить до комічних, але тривожних сцен, коли одержимі вампіри-наркомани просять впустити їх. Це явна алегорія на культурне «споживання» без поваги до коріння.

Часи, коли створюються ці роботи — часи расової несправедливості та спроб переписати історію — вимагають саме такого сміливого, багатошарового мистецтва. Мистецтва, яке не боїться заявити про свою приналежність до Америки, одночасно розмірковуючи про те, чим ця Америка є. Можливо, зараз таке мистецтво необхідне для «американської освіти», яку стало дедалі важче отримати в офіційних інституціях. Мистецтво має не просто вказувати на проблему, але іноді й «бити по голові», змушуючи замислитись.

Обидва твори не соромляться пояснювати свої ідеї. У «Cowboy Carter» на допомогу приходять ветерани жанру: Лінда Мартелл розмірковує про обмеження жанрів, Доллі Партон пов'язує свою «Джолін» з героїнею пісні Бейонсе «Sorry», а Віллі Нельсон, виступаючи в ролі діджея на вигаданій радіостанції, представляє її нову музику. Вони немов підтверджують щирість і масштаб проєкту Бейонсе.

У «Sinners» пояснення з'являються прямо під час виконання головного блюзового номера. Фільм переривається мікро-лекціями про силу блюзу «пронизувати завісу між сьогоденням і минулим». При цьому на екрані з'являються різноманітні персонажі — від танцюристів брейк-дансу до китайської фолк-співачки, що символізують злиття культур, але при цьому немов «затуляють» чистий блюз. Номер завершується пожежею – реальною і метафоричною – після чого до клубу і приходять вампіри.

Однак справжнє осяяння походить не від цих буквальних пояснень, а від багатого уявлення авторів. «Cowboy Carter» стверджує, що якщо афроамериканець займається музикою – будь то госпел, треп чи кантрі – це все одно частина його «кантрі-музики» в широкому сенсі. Ця думка, навіть після прочитання робіт таких мислителів, як Альберт Мюррей, все ще здається одкровенням.

Альберт Мюррей, один із ключових мислителів про життя та культуру афроамериканців, стверджував, що чорна музика фундаментально й неспростовно є американською музикою. В основі його філософії та фільму Куглера лежить блюз. Мюррей писав, що блюз не просто відображає труднощі життя, але стверджує саме життя і людяність, стикаючись із невдачами та абсурдом. Дух блюзу спрямований проти саможалю та відчаю, він діє як «миттєвий афродизіак».

Саме цей дух пронизує першу частину «Sinners», де брати-близнюки відкривають джук-джойнт, створюючи місце життя та музики. Цей період здається ідилією, але водночас нагнітає передчуття біди – коли це життя буде приречене? Куглер грає з безліччю правил і жанрів: вампірське кіно, зомбі, Джим Кроу, мюзикл, вестерн, музичне відео. Але через усе це голосно звучить голос Мюррея.

Коли з'являються вампіри з кантрі-інструментами, заявляючи, що прийшли почути цю «красиву музику», це вже не просто крадіжка, а криза віри. Лідер вампірів, білий ірландець Реммік, говорить про «рівність у музиці» – слова, що звучать як цинічна обіцянка політика зневіреним людям: «Що вам втрачати?» Цей шлях до «гармонії» вимощений зламаними життями, що робить критику фільму руйнівною: або змиритися з несправедливістю (Джим Кроу), або втратити душу.

Ця тема перегукується з виступом Кендріка Ламара на Супербоулі. Його номер теж був перенасичений символами та відсиланнями. Він використав образ «Дядька Сема» як двозначну фігуру – одночасно підбурювача та символ системи, якій потрібно кинути виклик. Напруга полягала в тому, чи виконає він пісню «Not Like Us», спрямовану проти Дрейка, якого Ламар називав «колонізатором», використовуючи метафору «вампірів». Пісня про Дрейка, але Ламар наполягає, що вона про «прибульців, грабіжників та опортуністів» – тобто, про вампірів. Його «дріб'язковість» стала праведним гнівом.

Минуло майже 200 років із розквіту менестрель-шоу з «чорними обличчями», але провідні сучасні афроамериканські артисти досі стикаються з їхніми привидами, сперечаючись про те, як правильно розповідати історію свого народу та його мистецтва. Можливо, у наш час, коли коріння культури намагаються вирвати, просто святкувати недостатньо. Можливо, цьому корінню місце на «класній дошці», перед нашими очима, кидаючи виклик часу.