Декількома словами
Записи спогадів родини Нгуєн розкривають не лише історію їхньої втечі з В'єтнаму, але й глибокі родинні таємниці та несподівані одкровення про минуле.
Мій батько надіслав мені записи електронною поштою. Без жодних попереджень у моїй скриньці з'явилася папка Dropbox з MP3-файлами, і я лише дивувався, хто навчив його користуватися хмарним сховищем. Я відкрив «Усну історію сім'ї Нгуєн» і знайшов аудіофайли, акуратно позначені іменами моїх дядьків і тіток. Мій батько взяв інтерв'ю у своїх брата́х і сестра́х – яким зараз усім за 50 і 60 років – про їхнє життя у В'єтнамі та про те, як вони тікали з країни, коли були дітьми.
Він розпочав цей проєкт приблизно в той час, коли його мати, Ба Ной, захворіла. Вона написала свою історію від руки в'єтнамською мовою, потім мій батько набрав її англійською та надіслав електронною поштою решті сім'ї, прикріпивши як «MyStory.pdf». Це була детальна, але стримана розповідь про її життя – втрата матері в підлітковому віці, виживання під час бубонної чуми, життя під час падіння французького колоніалізму, американської війни та піднесення комунізму – неймовірна сага, зафіксована з неемоційним дистанціюванням, як у статті Вікіпедії.
Після її смерті мій батько відчув потребу зберегти більше історії нашої родини. Оскільки він покинув В'єтнам раніше за своїх брата́х і сестра́х, він знав лише загальні обриси їхньої подорожі до Сполучених Штатів. У моїй родині не надто цінують сімейні реліквії, оскільки все матеріальне, що могло бути передане у спадок, було покинуто, коли вони тікали 50 років тому, але принаймні мій батько міг зберегти архів наших історій. Було дуже мало причин повертатися до цих спогадів. Цей проєкт, подумав він, міг би дати йому одну з них.
Моя сім'я схильна переказувати свою історію лише широкими мазками. Усі покинули В'єтнам після падіння Сайгона у квітні 1975 року, крім мого батька, який отримав візу до Сполучених Штатів для здобуття вищої освіти у 1974 році. («В Університеті Чикаго», – скаже він будь-кому, хто запитає.) Подорож решти сім'ї була важчою, хоча я чув про їхні історії лише з других рук.
На подив мого батька, досвід інтерв'ю з його брата́ми та сестра́ми відкрив новий вид розмови. У записах формальність звільнила місце для того, щоб його брати та сестри розповіли свої історії детально, від початку до кінця. Вперше я почув, як вони розповідають свої історії від першої особи: моя бабуся, тітка і молодший дядько вирушили на човні розміром з односпальне ліжко і були підібрані кораблем ВМС США, але опинилися в таборі біженців в Індонезії на цілий рік, перш ніж прибути до Америки; іншому дядькові довелося підробити документи, стверджуючи, що він китайський хлопчик, що дозволило йому сісти на човен, на який пізніше напали малайзійські пірати.
Мене вразило, що мій батько з такою ретельністю зібрав цей проєкт, відновивши історії, які моя сім'я давно придушила. Я також був приголомшений тим, що у нього якимось чином було нуль уточнюючих питань, коли мій дядько сказав, що на нього «напали малайзійські пірати». Інтерв'ю наповнені подібними моментами, коли мій батько навмисно відвертається від важкого чи емоційного одкровення. У нього є й інші обмеження як в інтерв'юера: його лінія питань часто плутає хронологію історії; звук його телефону, що дзвонить на задньому плані, заважає; і кожного разу, коли тітка чи дядько стають емоційними, мій батько просто переходить до наступного питання.
